У Княгининку відпочивають діти з Старобільського краю

Вже не перший рік дирекція Княгининівської спеціалізованої школи-інтернату І-ІІІ ступенів "Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки" Волинської обласної ради, відкриває свої двері для учнів та педагогів Старобільського краю. Про враження від поїздки на Західну Україну та про життя в умовах війни розповідає педагог із Донбасу,  заступник директора з виховної роботи  Чмирівського НВК школи-гімназії  Старобільського району Луганської області Олена Должкова (на фото ліворуч).

                                   НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД З РАДІСТЮ ЗУСРІВ СВОЇХ ГОСТЕЙ

- Відомо, що Ви декілька разів приїжджали на Волинь, відтак, вже мали змогу побачити наш край, поспілкуватися з місцевими жителями. То як вам Волинь?

- Ми вже об’їхали частину Волині, бачили замок Любарта, купалися в озері Світязь, оглянули  музей у Колодяжному, побували в Рокинях. Нас особливо вразило ставлення місцевих жителів: вони - щирі, гостинні, добрі люди. Всі нас гостинно приймають, цікавляться, як там, на Сході, співчувають. Це, справді, далеко, тут - інше життя, Європа, безвіз - це відчувається. Ми там живемо, як 50 років тому. Все розбито, а нового нічого не відбудували: погані дороги, відсутність роботи. Люди втікають, не знаючи куди. А на Волині все спокійно, вільно й красиво, природа така, як у нас.

- А як діти – ваші учні, їм, мабуть, найважче жити в умовах війни? 

- Діти відчувають наслідки війни, але не розуміють, що відбувається, чому у місті так багато військових, чому вулицями їздять танки й інша техніка, вертольоти літають. Їм страшно, вони бояться. При найменшому пострілі, десь щось впало, грюкнуло -  вони реагують, особливо - переселенці. Пригадую випадок, коли розпочалася звичайна гроза, діти відразу почали плакати…

- До вас доносяться звуки війни?

- Так, інколи. Навіть звичайні пожежні навчання - тренування у школі викликали у дітей приступи паніки, декого доводилося приводити до тями, викликаючи медиків. Що тут казати, учні бояться, особливо ті, які приїхали з Попасного, Станиці Луганської, Щастя. Ми з колегами й шкільними психологами намагаємося створити їм атмосферу спокою, щоб вони почували себе комфортно. 

- А про що мріють діти на Донбасі?

- Звичайно, про краще майбутнє, хочуть миру, ходити в туристичні походи по своїй місцевості, як ми раніше це робили. Зараз нам заборонено йти в ліс,  на річку, бо там скрізь - попереджувальні знаки про міни. Тому нам дуже хочеться спокою, миру, мріємо, щоб місцеві дитячі табори знову відкрили свої двері. У нашому селі Чмирівка є чотири дитячих табори, ні один із них не працює, бо там розташовуються військові. В нас теж гарна природа, чудові соснові ліси, прекрасна річка  Айдар. Але для того, щоб бажані зміни настали, потрібно ось це нове покоління українців відповідно виховати, щоб вони любили Україну, для того ми сюди й приїхали.

                            ДІТИ КАЖУТЬ, ЩО ЇМ СПОДОБАЛОСЯ НА ВОЛИНІ

- Скільки ваших учнів вже побувало на Волині за три роки?

- Всього 45 наших дітей, зокрема, 35 учнів нашої школи протягом трьох років побували на Волині. Переважно - це діти учасників АТО, переселенці, інші школярі.  Користуючись нагодою, я хочу подякувати дирекції цього навчального закладу, який нас гостинно приймає.  

Розпочинали цей задум воїни спілки, ветерани АТО, наші місцеві й - з Волині допомагали коштами, екскурсії організовували. Вони об’єднались, домовилися, щоб ми мали змогу приїхати на Волинь. Цьогоріч ця поїздка реалізовується за батьківські  кошти.

- Багато переселенців з Донбасу кажуть, що в регіоні немає роботи, як виживають люди?

-  Так, з роботою у прифронтовому регіоні важко, є  вона тільки у бюджетній сфері. Є трохи підприємців, але великих підприємств немає, навіть місцевий хлібзавод закрився. Але ми віримо у краще, сподіваючись, що воно обов’язково настане.

Лілія Воробйова.

 

Фото автора.

keyboard_backspaceПовернутись
insert_invitation09.06.2017
remove_red_eye134 camera_alt0
Залиште свій коментар
check
Топ-новини