Віктор Жаданов із Донеччини розпочав нове життя у Городищі

Віктору Жаданову – 57, він розмовляє українською мовою, хоча, як каже, російські слова «проскакують». Бо ж усе своє життя прожив на Донеччині. Завжди підтримував усе українське і совість просто не змогла йому дозволити перейти на «ту» сторону.  

Помітно хвилюється, коли розповідає, що якраз перед початком бойових дій йому з сім’єю «Боженько допоміг», бо вдалося переїхати з рідної Авдіївки у Покровськ. А далі - пішло-поїхало… 

- Мій трудовий шлях розпочався  у колгоспі неподалік Авдіївки, де я працював після закінчення сільськогосподарського інституту головним інженером. Але захотілося заробляти більше, тому пішов у бізнес. Ми перші в Україні почали продавати котельне пальне на молокозаводи. Воно набагато дешевше і вигідніше. Навчав інженерів на підприємствах, які в нас його купували, як правильно з ним працювати, - згадує Віктор.

І ніби усе було добре, але прибутковою справою зацікавились конкуренти в особі місцевих олігархів, які зрозуміли, що не хочуть ділити прибутки з маленькими посередниками. Тому, бізнес забрали. 

- Я не опустив руки. Оскільки захоплювався риболовлею, відкрив своє невеличке підприємство з виробництва риболовних прикормок. А на початку 2000-х уже став чемпіоном України з карпової ловлі. Та бізнес «не йшов». Відчував дуже сильний тиск з боку податкових органів, та й не тільки. Знову ризикнув - покинув усе! Пішов працювати заступником начальника цеху з виробництва тротуарної плитки на одному з місцевих підприємств. Відповідав за збут, - каже чоловік.

Саме тоді Віктор об’їздив цілу Україну, аби налагодити продажу та знайти нових клієнтів. Частенько бував на Заході. А згодом на Сході розпочалася війна... 

- До нас почали долітати снаряди, – з сумом згадує. Керівництво підприємства вирішило перенести виробництво у місто Ужгород. А він поїхав у Дніпропетровськ, аби на одній з філій заводу налагодити виробництво. Пропрацював один рік і повернувся додому. 

- Оскільки я завжди вболівав за Україну, її мову, культуру, традиції, то вирішив подати свою кандидатуру на голову Михайлівської сільської ради (Покровський район, Донецька область). Був 2015 рік і за мене проголосувало 70 відсотків населення. Плани були грандіозні: об’єднати навколишні села та містечка у громади й відновити найвідоміші у селі історичні пам’ятки: 500-літній дуб і німецький млин. Бо я хотів, щоб, коли закінчиться війна, про нас знали не тільки в Україні, але й у світі. Зробили сайт сільської ради, налагоджували контакти, хотів організувати фестиваль бардівської української пісні!

На жаль, «проукраїнські настрої» чоловіка не розділяло місцеве керівництво і під час однієї з сесій, депутати висловили недовіру голові та проголосували за зняття з посади.

- Попав «під прес»! Як я з ними судився! Вісім місяців відстоював свої права. Навіть їздив у Верховну Раду. Мене запросив туди Мустафа Найєм. Виступали разом на каналі «РАДА», розповідали про свавілля влади у Покровському районі. Зі мною тоді ще були декілька депутатів з місцевих сільських рад та міський голова Покровська. Але, навіть це не допомогло. Корупція. Навіть мій адвокат мене покинула, не довівши справу до кінця, - каже Віктор.  

Але про що тут говорити, коли, за словами чоловіка, за часів його головування, у школах працювало багато «проросійських» вчителів, а стовпчики обабіч доріг з жовто-блакитних кольорів за ніч перефарбовували в нейтральні. Дуже масовою була російська пропаганда, яка нищила все, що стосується України.   

 Саме в той нелегкий момент, друзі покликали його працювати на Західну Україну. На Волинь потрапив випадково, спершу працював на одному з місцевих підприємств. А тоді вирішив змінити роботу і приїхав у село Городище. Тут він знайшов «прихисток» та розуміння, перевіз сім’ю.

- Працюю у СГТзОВ «Городище» інженером із енергетичних питань. Забезпечуємо усі механізми струмом та водопостачанням. Я дуже вдячний Анатолію та Олександру Никонюкам, що вони вислухали, прийняли мене. Підтримують і фінансово, і морально. Допомогли перевезти з Донеччини мою сім’ю: дружину Олесю, синів Данила та Валерія. Я перший, хто поселився у новому будинку, який підприємство збудувало та облаштувало для своїх працівників, - каже Віктор.

У господарстві працює і дружина Віктора – лаборантом, старший син – зварювальником, а молодший ходить у місцевий дитячий садок.

- Ви знаєте, односельчани теж дуже допомогли нам на початках. Хто кусок сала чи  м’яса принесе, хто - картоплі. Це нас дуже виручало і ми  їм за це дуже вдячні. Завдяки цьому ми  «виживали». А потім  і самі «стали на ноги» і стали потихеньку справлятися. Вже майже рік, як тут живемо та працюємо», - говорить чоловік. 

 Він жартома каже, що постійно «шукає собі роботу» у господарстві і так вже привчив інших працівників. Бо треба завжди зробити щось на перспективу. Хоч маленьку справу, хоч небагато, але наперед, і вона тобі згодом віддячить. 

Наостанок, Віктор вітає з професійним святом – Днем працівників сільського господарства керівника СГТзОВ «Городище» Анатолія Никонюка та заступника керівника Олександра Никонюка і усіх працівників господарства:

- Бажаю міцного здоров’я, мирного неба над головою та гарних відносин у сім’ї. Хай наше господарство і надалі росте і розвивається!

Вікторія Телечук. 

Фото Жоржа КОВАЛЬСЬКОГО.

 

keyboard_backspaceПовернутись
insert_invitation17.11.2018
remove_red_eye106 camera_alt0
Залиште свій коментар
check
Топ-новини